Урок пам’яті жертв Голодомору

«Там плач підійнявся великий! Там упала біда. Там упала на села біда! Там лютує орда. Там наїхали дикі!..» – писав видатний український поет Олекса Стефанович.

Страшні події, що пережила Україна у своїй історії, закарбувалися в пам’яті народу. Свідомо чи підсвідомо, але вони впливають на нас сучасних. На молодих і трохи старших.

Щороку у четверту суботу листопада в Україні вшановують пам'ять мільйонів жертв голодоморів, які відбулись в Україні у XX столітті. Наймасштабніший з них був у 1932-1933 роках. 

Чим був Голодомор? Чому вбивали? Кого? Як? Хто?  

Відповіді на ці болючі питання  ми досліджували з учнями 8 - Б класу.

Геноцид

У 1921 році поразкою завершилась Українська революція. Більшу частину українських земель контролювала російська більшовицька армія. Вона і допомогла місцевим більшовикам установити владу над Україною.

Так розпочалася доба Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). 

У Москві часто повторювали: «Без України нема росії, без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря росія існувати не може…». Російські більшовики хотіли бачити українські землі підконтрольними територіями.

Наприкінці 1922 року український народ, разом з колишніми народами царської росії, об’єднали в Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Життя в Україні остаточно підпорядкувалося інтересам величезної, складеної радянської держави, зі столицею у Москві. Відтоді українське керівництво не могло ухвалювати жодних самостійних рішень.

Більшовики уявляли Радянський Союз надпотужною військовою державою, якою захоплюватиметься і якої боятиметься увесь світ. Ними був проголошений курс на індустріалізацію. 

У той час, західні країни охопила економічна криза, яка у США отримала назву «Велика депресія». Це ще більше впевнило радянських керівників в правильності своїх дій і можливості «наздогнати і перегнати» передові країни. Україна ставала індустріальною країною. Хоча, навіть коли наростила у кілька разів важку промисловість, не дотягувала до планів радянського керівництва.

Велике будівництво потребувало багато коштів, сировини й продуктів харчування. Звичайно, без допомоги селян - ніяк. Сталінське керівництво запропонувало хитрий спосіб пограбування селян. Поки селяни лишалися власниками землі зі свободою дій, розраховувати на те, що вони добровільно погодяться працювати на благо комуністичного будівництва було складно. Тому потрібно було провести колективізацію - створити великі колективні господарства (колгоспи). Селяни з власників землі перетворювалися на робітників державних сільськогосподарських підприємств - ставали сільськими пролетарями. 

Вступаючи до колгоспу, господар мусив віддати у загальне користування землю, знаряддя праці, а подекуди - ще й худобу й птицю.

«Тепер, - говорила влада, - у вас буде спільне, велике-велике поле, яке оброблятимуть нові трактори, великі ферми для худоби, за якою гуртом буде краще доглядати».

Селяни слухали агітаторів і не розуміли, для чого потрібно створювати колгоспи, коли кожен хазяїн може сам подбати про своє господарство. Адже зовсім недавно більшовицька влада роздала землю селянам, а тепер хоче повернути назад, забираючи її до колгоспів? Перспектива так собі, тому опір був очікуваним.

Як результат – у лютому–березні 1930-го українське село накрила хвиля повстань і збройних виступів проти насильної колективізації селянських господарств. Того року в радянській Україні було зафіксовано понад 4 тисячі масових протестів, у яких брало участь 1,2 мільйона селян. Селянські протести відбувалися й в інших регіонах Радянського Союзу, але в Україні спротив був особливо масштабним. Надто масштабним, щоб йому можна було протиставити тільки репресії. Тож режим зробив тактичний відступ, та не відмовився від упокорення України.

Наступного року за колективізацію взялися знову – активніше, але повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу. Врешті радянській владі вдалося колективізувати близько 70% селянських господарств. Проте колективна система господарювання не дала очікуваних результатів. У 1931 році, щоб виконати встановлені владою квоти, у селян забрали майже весь вирощений урожай.

На початку 1932 року українське село вже голодувало та не мало зерна, щоб засіяти поля. Колгоспники писали листи державному та партійному керівництву, українські комуністи зверталися до очільників Радянського Союзу, «нагору» надсилали численні звіти про голодні смерті в українських селах.

Влас Чубар, глава уряду радянської України, визнав у червні 1932 року, що голод зумовили надмірні побори, які не залишали селянам нічого їстівного. Він писав про це Сталіну. У критичній ситуації, що склалася, цивілізований вихід із кризи полягав у перегляді надмірних квот і наданні допомоги селянам, які голодували. Проте очільники Союзу в Москві не зробили ні першого, ні другого. Навпаки, в серпні 1932 року влада видала сумнозвісний закон «Про п’ять колосків», який карав розстрілом «розкрадання» колгоспного майна, а таким вважалися навіть підібрані в полі кілька колосків.

Паралельно з Голодомором селян, Сталін вдарив і по українській інтелігенції. Ще у 1930 році органами Державного політичного управління УСРР було викрито діяльність неіснуючої антирадянської організації «Спілка визволення України». До неї начебто входили українські науковці та церковні діячі, на чолі з Сергієм Єфремовим. Загалом по справі пройшло 474 людини. Наступного 1931 року було викрито ще одну «контрреволюційну організацію» — «Український національний центр». Паралельно відбувалися арешти і показова «самоліквідація» УАПЦ.

Йосиф Сталін використав голод як зброю, щоб розправитися з українцями, в яких вбачав загрозу. Одночасно з штучним голодом, спрямованим на упокорення українського села, він розгорнув масштабні репресії проти українських комуністів і чиновників, яких вважав недостатньо лояльними. Тоді ж була згорнута політика українізації, почалося переслідування українського культурного, мистецького, наукового середовищ.

Усе робилося для того, щоб зробити з України, як казав Сталін, «зразкову республіку». Втрату ж України радянський диктатор вважав загрозою для самого існування Союзу.

Найперше, що  потрібно зрозуміти: це був акт геноциду. Знищували конкретно українців, метою було «упокорення» України, тому що тут відбувалися сотні селянських повстань. Люди не хотіли більшовицької влади, не хотіли колгоспів, не хотіли всього цього «світлого майбутнього». І задача совєтів полягала у тому, аби зламати опір.

Села оточували збройні загони, селяни не могли залишати свої населенні пункти, відбиралося не лише зерно, але й всі харчі загалом. Так почався 32 рік. Кінець 32 року був найжахливішим. Кордони України були закриті, вся країна перетворилася на капкан. 

Радянському диктатору вдалося не лише "упокорити" Україну, а й поховати правду про геноцид під лавиною брехні та фальсифікацій радянської пропаганди. Навіть у родинах, які пережили Голодомор, десятиліттями не говорили про пережите. Проте рана геноциду продовжувала кривавити. Старші покоління українців до скону не могли залишити ані краплі супу в тарілці, ані крихти хліба на столі. Психологічні та соціокультурні наслідки геноциду дослідники вивчають досі. 

Страшний урок історії для українців полягає в тому, що втрачаючи власну державу, ми стаємо беззахисними перед злочином геноциду. Тому сьогодні, коли режим у росії, який є спадкоємцем і сталінського тоталітаризму, прагне знищити нашу державу, ми так відчайдушно боремося за неї. Бо знаємо, що поставлено на карту і що слідує за втратою державності. Понад те – бачимо, як російські окупанти вдаються до геноцидних методів на тих українських територіях, які їм вдалося тимчасово захопити.

Урок для світу полягає в тому, що, закриваючи очі на страшні злочини режимів, ми закладаємо фундамент для їхнього повторення. Сьогодні російський режим вдається до геноцидних практик у війні проти України. Але також знову не гребує використанням їжі як зброї, провокуючи продовольчу кризу, щоб тиснути на міжнародну спільноту. Кремлю байдуже, хто і в якому куточку планети цього разу страждатиме чи навіть загине від голоду.

Тому ми маємо не просто памʼятати про Голодомор і ставити в цей день свічку на вікно. Ми маємо шкірою розуміти пекло через яке пройшли наші люди, і знати хто був організатором. Це людожерна кремлівська машина, яка міняє прізвища, але не міняє своєї суті. 

У день пам’яті жертв Голодомору, учні 8-Б класу, запалили свічку за вбитими голодом.